Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, — хвилею срібною
Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя жагою тремтить;

Небо незміряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-ясними он під тополями
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки
Вмочиш у срібну росу.
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло — ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе щиро до серденька,
А воно гріє, як жар;

Ти не лякайся, щоб злоба підслухала
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполохає сміх...
Чи ж нам, окраденим, долею нашою,
Й хвиля кохання — за гріх?